Танці під наближенням Шабату:
як єврейки в Умані відсвяткували Ту бе Ав, попри всі прогнози
Що таке Ту бе Ав і чому він особливий
Ту бе Ав — це свято, про яке за межами Ізраїлю знають небагато, але для єврейського народу воно має особливе тепло. Його історія йде корінням у біблійні часи. У давнину 15-й день місяця ав вважався днем, коли знімали заборони на шлюби між племенами, коли перемир’я ставало можливим навіть після тривалих конфліктів, і коли дівчата виходили у виноградники в білих сукнях співати та танцювати.
Цей день символізував очищення, любов і нові починання. Білий одяг — не лише символ чистоти, а й рівності: дівчата брали прості сукні, щоб ніхто не оцінював їх за багатством родини. У наш час Ту бе Ав в Ізраїлі іноді називають «єврейським Днем закоханих», але насправді його значення набагато глибше: це свято про те, що любов і єдність сильніші за будь-які межі — навіть за війну.
Чому цьогоріч святкування було під питанням
2025 року Ту бе Ав випав на п’ятницю — напередодні Шабату. А це означало, що більшість релігійних євреїв мали почати приготування ще з полудня: накривати на стіл, готувати страви, наводити лад, аби зустріти святковий вечір у спокої. Святкувати щось додаткове в цей день завжди ризиковано, бо є небезпека не встигнути до настання Шабату.
«Ми довго думали, чи варто збиратися, — згадує учасниця Сари́т. — Але зрозуміли, що відкладати радість немає сенсу. Життя саме по собі непередбачуване, і якщо ми зараз не відсвяткуємо, то коли?»
Дехто планував лише короткі молитви, без танців, але врешті вирішили — навіть якщо часу буде зовсім мало, кілька пісень і рухів у колі близьких людей зможуть стати джерелом тепла для всієї громади.
Як це відбувалося в Умані
Ближче до вечора, коли на небі почало золотіти сонце, кілька десятків дівчат зібралися у невеликій кімнаті біля могили рабі Нахмана. Дехто приїхав з інших міст України, дехто — із-за кордону, поєднавши святкування з паломництвом.
Спочатку лунали молитви. Кожна тихо, про себе, дякувала за пережите й просила про майбутнє. Потім почали співати — спочатку тихо, а далі голосніше, з емоцією, яка відчувалася в кожному русі. Танці були прості, майже імпровізовані, але від того ще тепліші. Ніхто не прагнув ефектних фото — це було свято для себе, а не для соцмереж.
«Ми хотіли, щоб цей момент був справжнім, — каже учасниця Лея. — Коли ти танцюєш тут, ти ніби кажеш світу: я жива, і я не боюся».
Критика і філософія життя попри війну
Коли фото й відео з події з’явилися в інтернеті, частина коментаторів засудила ідею веселитися в час війни. Але ті, хто знайомий із життям в Ізраїлі, реагували інакше: війна там триває десятиліттями, конфлікти там гучніші й кривавіші, ніж у нас, але це не зупиняє людей від того, щоб святкувати, кохати, народжувати дітей.
«Ми не забуваємо про біль, але не дозволяємо йому забрати в нас життя, — каже учасниця Мір’ям. — Бо якщо чекати “кращого часу”, то він може ніколи не настати».
Це — своєрідна національна мудрість: не відкладати радість на потім. І в цьому вони дуже схожі на вчення рабі Нахмана, який наголошував, що навіть у найтемніші дні є місце для світла.
Слова Рабі Нахмана і відчуття присутніх
Рабі Нахман колись сказав: «Хто прийде до мене на могилу, дасть монету й помолиться — того я витягну навіть із найбільшого аду». Для багатьох паломників ці слова — не просто легенда, а частина особистої історії.
Того вечора дівчата приїхали, прикрасилися, помолилися й потанцювали. Дехто привіз із собою символічну монету, дехто — записки з побажаннями для близьких. Усі разом вони створили атмосферу, в якій було легко повірити: навіть серед війни й тривог можна знайти місце для тепла.
Після заходу сонця святкові шабатні вечері відбулися в кількох готелях. У повітрі пахло халою та запеченою рибою, лунали тихі мелодії. І хоча наступного дня на місто знову повернулася звична метушня, для тих, хто був того вечора в Умані, цей Ту бе Ав залишився у пам’яті як момент єдності, сили й віри.
