Секрети уманської єврейської історії: Кров, віра й несподівані повороти
Умань — невелике місто в центрі України, яке для багатьох є лише зупинкою між Києвом і Одесою. Але для єврейської історії це місце — сакральне, трагічне й водночас сповнене надії. Тут — сльози погромів, молитви праведників, грабунки, паломництва, та… несподіване відродження в XXI столітті.
Початок: перші сліди єврейського життя
Єврейський квартал Умань , Район вулиць Шмідта та Спінози
Євреї з’явилися в Умані ще в XVII столітті — тоді місто входило до складу Речі Посполитої, і саме в цей період відбувалася масштабна міграція єврейського населення з Польщі та Литви на територію сучасної України. У документах 1726 року вже згадуються єврейські громади в Умані, що мають право на ведення торгівлі, оренду земель і участь у ремеслах.
За переписами XVIII століття, в Умані проживало близько 450 євреїв (на загальну кількість мешканців у 5–6 тисяч осіб). Це приблизно 7–9% населення. До кінця століття кількість зростала, і вже в 1793 році, після приєднання Правобережної України до російської імперії, євреї становили значну частину міського населення — деякі джерела (зокрема, дослідження історика Семена Дубнова) наводять цифру у понад 2 тисячі осіб.
Євреї відкривали невеликі крамниці, займались орендою млинів, трактирів, навіть частково контролювали місцеву торгівлю алкоголем — це був один із дозволених і прибуткових видів діяльності. Також розвивалася внутрішня релігійна структура: з’явились хедери, мікви, перші синагоги.
Проте співіснування з іншими громадами не було простим. Єврейська спільнота регулярно ставала об’єктом економічних заздрощів і релігійної нетерпимості. Уже на початку XVIII століття траплялися напади, підпали лавок, а іноді — локальні погроми, ініційовані або з участю козаків і міщан. Це був лише пролог до трагедій, які чекали попереду.
Коліївщина: трагедія, яку досі не пережито
1768 рік увійшов в історію Умані як рік жаху. Повстання Коліївщина, яке почалося як антипольський і антикатолицький бунт, швидко перетворилося на жорстоку розправу над єврейським та польським населенням. Гайдамаки — озброєні загони селян і козаків, очолювані Іваном Гонтою та Максимом Залізняком — увійшли в місто під приводом «звільнення» від шляхетського панування.
Після кількох днів облоги Умані гайдамаки отримали доступ до міста — частково через зраду польського гарнізону, частково силою. Далі почалося криваве полювання: жертвами стали ті, хто ідентифікувався як “чужий” — євреї, поляки, католики, уніати, а іноді навіть православні, які не виявляли належної “ревності”.
За оцінками історика Натана Ганцмана, в Умані протягом кількох днів було вбито від 2 до 3 тисяч євреїв та приблизно стільки ж поляків. Єврейські джерела, як-от Меморальна книга Умані, свідчать про масові страти в синагогах, школах і на ринкових площах. Людей убивали не лише мечами — їх спалювали, топили в колодязях, катували.
Деякі джерела розповідають про трагедію рабина Умані, який перед смертю благословив своїх вірян і виголосив:
“Хай наше кровопролиття стане свідченням нашої віри”.
У польських хроніках ці події описані як “пекло на землі”, а ізраїльські історики вже у ХХ столітті розглядали трагедію Умані як один із перших зафіксованих актів етнорелігійної чистки на теренах Східної Європи.
Цікаво, що Коліївщина стала подвійною травмою: для українців — як символ боротьби, для євреїв — як символ геноциду. І досі в Умані немає державного пам’ятника жертвам єврейської різанини 1768 року. Пам’ять зберігається переважно в релігійних текстах, єврейських молитвах, у переказах хасидів.
І саме тому Рабі Нахман, коли обирав місце для свого поховання, сказав:
“Я хочу бути поруч із цими душами. Це — місце мучеників”.
Тут історія втрати стала історією вибору. Страшна поразка — місцем духовної сили.
Рабі Нахман: хасидизм і нова надія
На зламі XVIII–XIX століття Умань стає домом для однієї з найважливіших постатей в історії хасидизму — Рабі Нахмана з Брацлава. Він обрав Умань місцем свого вічного спочинку, бажаючи бути поряд із душами мучеників Коліївщини. З того часу місто перетворилось на духовний центр.
Іронія долі: те саме місто, де євреїв вирізали, стало місцем, куди їхні нащадки повертаються щороку з усього світу. Сучасні паломництва на Рош га-Шана (єврейський Новий рік) збирають десятки тисяч хасидів.
Радянський період: знищення пам’яті
У XX столітті єврейська Умань зникала — не раптово, а системно. Спочатку — через політику радянської влади, яка цілеспрямовано ліквідовувала релігійне життя.
До революції в Умані діяло кілька синагог і молитовних будинків, а також єврейська школа. У 1920–1930-х роках більшість цих закладів було закрито чи перетворено на склади, кінотеатри або клуби. Остання велика синагога була закрита у 1938 році.
Сотні уманських євреїв потрапили під хвилю репресій — особливо ті, хто мав стосунок до релігії, освіти чи займав активну соціальну позицію.
З початком нацистської окупації в 1941 році в Умані створено гетто. За оцінками істориків, таких як Анатолій Подольський, у місті на той час залишалось від 7 до 9 тисяч євреїв, більшість із яких — жінки, діти, літні люди.
У вересні–жовтні 1941 року відбулася масова розправа — понад 5 тисяч осіб було розстріляно в урочищі неподалік Східного кладовища. Свідки розповідали, що трупи скидали в протитанкові рови, вириті ще за радянських часів. Решту євреїв утримували в гетто, де багато хто загинув від голоду й хвороб.
Історик Михайло Грушевський згадував, що Умань стала одним із найтрагічніших прикладів реалізації «остаточного вирішення єврейського питання» на теренах Центральної України.
Після війни — тиша. Пам’ятники ставили лише радянським “мирним жителям”, не згадуючи, що ці «мирні жителі» були майже повністю єврейського походження.
На місці братських могил не було ані охорони, ані табличок. У 1950–60-х роках у районі колишнього кладовища з’явились житлові багатоповерхівки. Дехто з місцевих розповідав, що при будівництві копачі знаходили кістки, але про це мовчали.
Це не унікальний випадок — подібне замовчування відбувалося в багатьох містах України. Але в Умані воно набрало особливо цинічної форми: місце трагедії перетворили на повсякденну норму.
Відродження: як хасиди змінили Умань
І тільки в 1990-х, коли почали приїжджати хасиди, знову постало питання: а що тут було насправді? Виявилось, що більшість уманчан і не знала, що живе на місці, де було знищено тисячі людей.
Це і є головна трагедія радянського періоду: не лише смерть, а й забуття.
З розпадом СРСР усе змінилось. Приїзд хасидів щороку став не лише релігійною подією, а й економічним фактором. З’явились єврейські ресторани, готелі, охоронці, волонтери, перекладачі.
Але не все так просто. Частина місцевих досі вважає приїзд хасидів «окупацією», інші — бізнес-можливістю. Хтось обурюється перекритими вулицями, інші здають квартиру в оренду за тисячу доларів на тиждень.
І от тут — парадокс: хасиди відродили те, що саме місто не хотіло пам’ятати. Вони зняли плівку забуття з історичної рани. Вони впорядковують єврейські кладовища, ставлять пам’ятники, ремонтують дороги, підтримують малозабезпечених уманчан.
Поза кадром: що залишилось за лаштунками
Мало хто знає, що в Умані досі є кілька старих єврейських могил, до яких не водять туристів. Деякі вулиці з єврейськими назвами давно перейменовано, а місце, де колись стояла головна синагога, тепер — магазин.
Крім того, деякі старожили пам’ятають, як у 50-х роках місцеві діти копалися на цвинтарях у пошуках «скарбів» — золотих зубів чи прикрас. І ніхто їх не зупиняв. Це та сторона історії, про яку не прийнято говорити — але вона є.
Умань сьогодні: між туризмом, пам’яттю і бізнесом
Сьогодні Умань — це водночас релігійне паломництво, геополітичний феномен і бізнес-проєкт. Щороку на Рош га-Шана до міста з’їжджається до 30–40 тисяч хасидів із усього світу — переважно з ізраїлю, США, Великої Британії. У пікові роки (до пандемії та повномасштабного вторгнення) кількість паломників доходила до 50 тисяч.
Мікрорайон навколо могили Рабі Нахмана перетворився на окрему державу — з кошерними ресторанами, приватною охороною, доларовою готівкою та хасидськими табличками. Тут діють інші правила: більшість жителів здають квартири на кілька днів за суму, яку не заробляють за місяць.
Але цей новий “єрусалим на Черкащині” породив не лише прибутки, а й конфлікти. Частина уманчан відкрито говорить про дискомфорт: шумні святкування до ранку, поліція, яка “боїться” конфліктів із іноземцями, перекриті вулиці й подекуди — культурний шок.
Щороку з’являються відео з бійками, порушеннями порядку, нелегальними спорудами, які “ніби тимчасові”, але стоять десятиліттями. Водночас, як писав журналіст Сергій Руденко, “без хасидів Умань була би тінню самої себе — з порожніми базарами і депресивною молоддю”.
Що іронічно — саме іноземці підняли тему пам’яті про Голокост, Коліївщину, знищені кладовища. Деякі рабини з ізраїлю власним коштом встановлюють меморіальні знаки, створюють музеї, підтримують благодійні ініціативи.
Тим часом місцева влада часто — або пасивна, або просто боїться чіпати тему, яка може “розколоти електорат”. Є навіть випадки, коли історичні місця єврейських поховань приватизовували, а потім — забудовували чи перетворювали на автостоянки.
Місто, яке зазнало болю, стирало минуле, а тепер намагається його переосмислити — водночас заробляючи на ньому.
Це не ганьба — це симптом. Симптом країни, яка вчиться бути чесною з собою. Умань — це дзеркало. І воно не завжди зручне. Але чесне.
Тут справді плачуть і сміються одночасно. Історія Умані — як маца в меду: крихка, багатошарова, часом болісна, але без неї — не буде смаку.
